Поза часом / Out of time

OUT OF TIME

 

My installation project is devoted to the Fund «Starenki» (The Oldie). They collect funds for the grocery to help the elderly people. I have been cooperating with the fund since the beginning of this year by visiting, taking photos and recording the stories of oldies.

The goal of my work is to tell about people who lost the value of time — there is only a monotony of every day that is spinning around, lack of activity. There are stories of former military people, engineers, teachers, doctors, artists … No matter how they live now and how their path was paved…. they will remain out of time. Like the values that they lived for, such as love, friendship, work, homeland, family.


Розаліна, 95 років, викладачка

Мій татко любив грати на гітарі, він знав всі партії з оперет напам’ять і найдотепнішою вважав роль Розалінди з «Летючої миші». До 18 років я не мала паспорта, лише посвідчення, і коли мені робили паспорт, парубок, що записув моє ім’я випадково пропустив літеру Д. Я попросила його переписати, на що він відповів: «Подивись, скільки літер у твоєму імені не забивай мені голову, і так важко запам’ятати». Отак я стала Розаліною.

Коли столицею став Київ, викладач з харківьского училища порадив мені переїхати, він  вважав — найкращі спеціалісти мають жити в столиці. Я вступила до Педагогічного університету на фізмат, ішла війна, 1943-й рік. Після закінчення я мала викладати у Дрогобичі. Щомісяця у нас проходило медичне обстеження і лікарі у висновку писали, що з моїм станом я зараз не можу викладати — мала проблеми з щитовидною залозою. Декан університету мене не відпускав, оскільки я мала контракт на три роки.

І я вийшла заміж. За військогового. Друзі підказали мені, що це єдиний вихід. Я зможу залишити посаду і місто, якщо буду дотримуватись військових призначень свого чоловіка, а не цивільних законів. Допрацювали три місяці, і ми з чоловіком повернулись до Києва. Сергій Петров був москвичем, ракетником. У нас не могло бути дітей через мої проблеми зі здоров’ям.

Rosalina, 95 years old, teacher

My dad loved to play guitar. He knew all operettas parties and considered the role of Rosalinde from the «Bat» to be the wittiest female role. I was called after her. When I received a passport, the guy who was writing down my name accidentally missed the letter D and it became Rosalina. I asked him to rewrite it but he replied to me: «Listen, you have so many letters in your name, so please don’t bother me, it’s already hard to remember.»

When Kiev became the capital city, a teacher from the school advised me to move because she thought that the best specialists should live in the capital. I enter the Pedagogical University. I studied the physical and mathematical sciences, it was a war time, 1943. After graduation, I was sent to teach in the Western Ukraine in Dragobych. It was a time when my thyroid problems started. Every month we had a health check and doctors were writing in their conclusions that I can’t teach because of my neurodevelopment disorder. The dean of the university didn’t let me go as I had signed a contract for three years.

I got married. He was a military man. Friends suggested that it was the only way. I could leave my position and the city following the military appointments of my husband, and not the civil laws. Sergei Filippovich Petrov, he was from Moscow, worked as a rocket scientist. We didn’t have any children, no. Because of my health problems.

IMGM6610


Пілот Петро та його дружина Ніна, 95 і 87 років

Петро: «Іще в школі нас усіх повідомили — на нас чекає лише військове училище. Сподівалися війни, ніхто ні у кого не запитував. Після розповідей знайомого пілота, що відвідав мій клас, я для себе вирішив — мені подобається авіація. Вступив до Єйського військово-морського училища і, не минуло й року, як у 41-му нас із успіхом евакуювали до Приморського краю. Там на практиці продовжили заняття – вчилися літати. Згодом — Балтика, війна, торпедоносці».

Ніна: «З Петром ми познайомилися на танцях, поблизу Ленінграда, вже після війни. Перших 18 років спільного життя переїжджали п’ять разів: Владивосток, Артем, Радянська Гавань, Монгохто, знову Владивосток. Як дружина військового я жодних привілей не помітила. Більшість часу ми жили серед казенних речей: солдатське ліжко, тумба. Лише згодом, у Владивостоку набули свого, коли нам вже було по 40 років.

Коли ми переїхали до Києва, ближче до пенсії, у нас тут було багато знайомих. Щоразу 9-го травня ми збирались у Гідропарку юрбою до 150-ти осіб, підіймали Андріївський прапор. 8 чи 9 років поспіль. У нас ночували друзі з Черкасів та Луганська, всіх приймали у цій квартирі, людей з десятеро. Зараз уже нікого з них немає, вони пішли. Залишились тільки ми вдвох, довгожителі».

Petro, pilot, and his wife Nina, 95 and 87 years old

Petro: «At the school everyone was immediately informed that we are going to the military school afterward. I decided that I like aviation after the stories of one pilot who visited my graduating class. I entered the Yeisk Naval Aviation School and a year later, in 1941, we were successfully evacuated to Primorsky Krai. And then the Baltic, War, torpedo bombers”.

Nina: «We met at the dancing near Leningrad after the war. First 18 years of our life together we moved five times: Vladivostok, Artem, Sovetskaya Gavan, Mongohto, Vladivostok again. And you know what? I haven’t noticed any privileges for military’s wives in my whole life. Most of the time we lived using some furniture provided by Staff: a soldier’s bed, some night table. Only later in Vladivostok, when we were 40 years old, we finally purchased our own belongings».

When we moved to Kiev, it was closer to the retirement, we had many friends here. Every 9th of May, we gathered in Hydropark in a crowd of 150 people and raised the St. Andrew’s flag. And this has been happening for eight or nine years. Military friends from Cherkassy and Lugansk visited us, we hosted them all here. Now there is none of them, they are all gone. Only the two of us survived”.

IMGM0444

IMGM0447


Алла, 95 років, біохімік

Я народилась у Білорусі, у місті Гомель. Батько походить з Орловскої губернії, мати — з Литви. Йшла Перша світова, і після того, як батько захворів на тиф під час служби, його відправили до сестри, в Гомель. А мати втекла з окупованого німцями Вільнюсу до свого брата. Теж до Гомеля. Отак вони зустрілися.

Через 5 років ми переїхали до Воронежа і я розпочала навчання в російській школі. Вечір випускників-десятикласників припав на 19-е травня, а 24-го розпочалась війна. На початку працювала в шпиталі, в Курську, та не встигла стати медсестрою, як довелося евакуюватися до Казахстану. Там пішла вчитися на фізіолога.

Під орудою Олександра Палладіна в Києві організувався Інститут біохімії, і я потрапила до Києва. З Палладіним пропрацювала з 47-го  і …. всю решту життя. Ми займалися вивченням головного мозку та окремих його ділянок.

Сім ї я не мала. Коли люди мого віку йшли на фронт і більше ніхто не повертався. Або повертався пораненим і гинув від протезів, протерть. Наше воєнне покоління було позбавлене сім’ї: дівчата залишилися без чоловіків, хлопці — без дівчат. Я була сама.

Знаєте, після війни було відновлення мирного життя. Це був хороший час…

(Алла Олександрівна померла за місяць після інтерв’ю — 17-го травня 2017-го)

Alla, 95 years old, biochemist

I was born in Belarus, in Gomel. My father comes from Orel province, my mother comes from Lithuania. First World War was going on, and my father was sent to his sister in Gomel after he caught the typhoid fever at his service. My mother escaped from Vilnius that was occupied by the Germans, to her brother who was also in Gomel.

We have been living in Belarus for five years, then we moved to Voronezh. I began to study at the Russian school. On May 19th we had a graduation ceremony of the 10th grade, and on May 24th the war started. First, I worked in the Kursk hospital but didn’t have time to become a nurse, as we had to evacuate from Kursk to Kazakhstan. There I entered the university to become a physiologist.

The Institute of Biochemistry was funded in Kiev under the leadership of Alexander Palladin, and that’s how I came to Kiev. I have been working with Palladin from 1947 and …. during my whole life. Mainly we were studying the brain and its certain parts.

I didn’t have a family. People of my age went to the front, no one came back. Or some people returned being wounded. Our military generation was deprived of a family: the girls were left without their husbands, the boys — without wives. I was alone.

Alla Alexandrovna died one month after interview on May 17, 2017.

IMGM6581


Валерій та Лариса, брат і сестра, 81 та 79 років

Валерій: «Наш батько Олександр Мішаков був головним тренером з гімнастики у СРСР. Заслужений майстер спорту, кращий тренер століття. На будинку, до якого ми переїхали з 1963 року поряд із входом є барельєф. На цій меморіальній дошці написано його ім’я і роки життя. Я також все життя працював у спорті, був гандболістом і вчителем фізкультури.

Батько народився в Маріуполі, а мати із Донецька. Вони переїхали до Харкова вступати до Інституту фізкультури. Мати була тенісисткою, батько — гімнастом».

Лариса: «Я працювала для військового флоту, в закритій бригаді. Була монтажницею радіоапаратури. По роботі об’їздила весь союз. За кордон мене не пускали, тому що мала допуск до секретних матеріалів.

Тепер з братом ми живемо разом. Батьки померли від раку, давно. Не знаю, чи Київ став нашим домом. Ми переїхали сюди після війни. Я постійно працювала, при 5-ти денному робочому тижні, мала два вихідних на місяць. У 70х-80х роках ми постійно виконували плани. Тому часу на сім’ю і дітей я не мала. А ось брат має доньку та двох онуків».

Валерій: «Мій звичайний день проходить одноманітно. Прокидаюсь, голюся, один раз на тиждень. Далі планую день, багато не вдається, бо швидко втомлююсь. На вулицю виходжу щочетверга, по газету».

Valery and Larisa, brother and sister, 81 and 79 years old

Valery: «Our father Alexander Mishakov was the head coach of gymnastics in the USSR. He was a Merited Master of Sports, the best coach of the century. There is a bas-relief next to the entrance of the building where we lived since 1963. His name and years of life are written on this memorial plaque. I spent my whole life working in sports, being a handball player and a physical education teacher».

Our father was born in Mariupol, and our mother is from Donetsk. They moved to Kharkiv to enter the Institute of Physical Education, she was a tennis player, and he was a gymnast»

Larisa: «I worked in the Navy in a closed brigade as a structural worker of radio electronic equipment. I’ve traveled around the whole Union thank to my work. But I wasn’t allowed to go abroad because I had access to the secret materials.

It happened so that now we live together, parents have died of cancer a long time ago. I don’t know if Kiev has become our home, we moved there after the War. When I worked, I didn’t have time to go anywhere, with a 5-day working week I had two weekends per month. In the 70-80’s we have been constantly implemented the working plans. So, I didn’t have any time for the family and children. My brother has a daughter and two grandchildren».

Valery: «My usual day is always the same. I wake up and shave my beard once a week. Then I start to plan a day, but I can’t do much because I get tired quickly. I go to the street every Thursday to buy a newspaper. I take it across the road».

IMGM6636


Емілія Іванівна, 91 рік, громадський діяч

Старість не зробилася тягарем, я її не відчуваю. Якби перестала виконувати громадські доручення, я б пропала. Протягом довгих років очолюю «Київський союз дружби міст-героїв», увесь час займаюся ділом і почуваюся потрібною.

Із чоловіком ми познайомились на війні. Коло Сталінграда. Федір Наумович Іванченко був командиром взводу розвідки управління, а я була молодою дівчиною — інструктором санітарів. Разом ми були від 1944-го року. Маю двох синів — один викладає в інституті, другий — усе життя працював конструктором на заводі «Арсенал». Обидва пенсіонери, мають дітей, онуків, і я вдячна за їхню опіку і можу лише подякувати їм за все. Вони відвідують мене доволі часто і переживають за моє здоров’я.

Я народилась у Києві у 1926-му році. Незабаром мені виповниться 100 років. Життя для мене дуже метушливе і цікаве, адже я працювала 50 років на кондитерській фабриці імені Карла Маркса. Спочатку хіміком, далі завідуючою лабораторією, потім начальником зміни, цеху. Тоді вперше у СРСР кондитерські вироби отримували нагороди за якість.

Мене щасливою завжди робило спілкування з людьми. Трапляються різні обставини, важкі, проте варто знаходити в собі сили і жити, інакше ніяк. Я бажаю вам, молодим людям, знаходити себе.

Emilia Ivanovna, 91 years old, public figure

The old age didn’t become a burden for me, I don’t feel it at all. If I hadn’t been involved in any public activities, I would have disappeared. I have been heading the “Kiev Union of Hero Cities Friendship” for many years, I am constantly doing something and I feel very much needed.

I met my husband in the war at Stalingrad. Fedor Naumych Ivanchenko was the commander of the Defence Intelligence platoon, and I was a young girl, a health instructor. So we have lived together since 1944. I have two sons, one teaches at the Institute and the other had been working as a constructor at the “Arsenal” factory all his life. Both retired already, each of them has their own children, but I’m grateful for their care and I can only be thankful for them.

I was born in Kiev in 1926 and I will be 100 years old soon. My life was always very busy and interesting, I’ve been working at the confectionery factory named after Karl Marx for 50 years. First I was a chemist, then the head of the laboratory, and then the shift supervisor and the head of the workshop. It was a difficult but important work, all connected with the production. We had a special workshop of the highest brands, and then, and it was a time when confectionery products were awarded the medals for the first time.

IMGM9478


Евір, інженер, 87 років

Мене назвали Евіром, тому що я народився 1929-го року — в Епоху Війн І Революцій. Тоді були в моді імена-абревіатури, дітей називали ще Владілен, від Владімір Лєнін, чи, Кім — комуністичний інтернаціонал молоді. Я народився у Севастополі, згодом сім’я переїхала до Москви.

Працювати розпочав у 17 років, на фабриці пластмас, пресував ґудзики. Паралельно  вчився у Політехнічному Інституті. Пізніше розпочав роботу в математичному інституті, де незабаром сформувалося відділення прикладної математики під керівництвом Кєлдиша — колишній президент Академіїї Наук СРСР.  Головний математик усіх проектів, пов’язаних із космосом, ядерною фізикою та ракетами.

1952-го року команда москвичів разом зі мною приїхала рахувати на першій в Європі рахувальній машині, яку виготовили тут, у Києві. Удвох із дружиною, за кілька років, ми запускали першу серійну машину в майбутньому Інституті кібернетики. УРАЛ — 1. Тоді я прийняв рішення  стати інженером і переїхав до Києва.

З дружиною ми прожили 48 років, дітей не мали, тому, що Анечка хворіла. Вона померла 2000-го року. У мене в Москві лишився перший шлюб. І там залишилася донька, з котрою підтримував зв’язок до Революції Гідності. Зараз наші погляди сильно розминулися.

Evir, Engineer, 87 years old

I was called Ewir because I was born in 1929 – it was an Era of Wars and Revolutions. It was the time when the abbreviation names were popular, the children were called Vladlen (Vladimir Lenin), KIM (Communist Youth International). I was born in Sevastopol, then our family moved to Moscow.

When I was 17 years old I started working at the plastic factory, pressing buttons. At the same time, I studied at the Polytechnic Institute. Later I began working at the mathematical institute, where the department of applied mathematics under the leadership of Keldish was founded. He was the former president of the Russian Academy of Sciences.

In 1952 a team from Moscow including me arrived to work on the first calculating machine in Europe that was made here in Kiev. After several years my wife and I launched the first serial machine that was produced in the Institute of Cybernetics. It was URAL — 1. Then I decided to become an engineer and moved to Kiev.

My wife and I have lived for 48 years, we didn’t have any children because Anechka was ill. She died in 2000. I was married for the first time in Moscow and before the revolution of dignity I kept in touch with my daughter who lives there. Now our views differ so much that I practically don’t talk to her.

IMGM9958


PUBLICATIONS: articles and interviews in the media in Ukraine
you can open every interview, just click on the link

Next Gallery

Previous Gallery

© 2018 Kris Kulakovska